Почему я не доехал из Москвы в Одессу

Минулої  п'ятниці, 30 листопада 2018 року, я несподівано захворів перебуваючи у московській квартирі, у моєї дочки, допомагаючи їй у вихованні дворічного сина.
 І щоб не поширювати вірус, вирішив поїхати на декілька днів до своєї дружини, в ту квартиру в якій, я і проживав і проживаю  з 1981 року. В  зв'язку з такими обставинами, я не мав можливості працювати на домашньому комп’ютері, і забув про день народження (1 грудня) Валентини Семенівної Пашиніної, (автора книги «Невідомий Єсєнін») хоча і збирався зателефонувати, до її дочки, Наталії Михайлівної Заваріної.
Повернувшись через декілька днів, знову до онука, і дочки я вже не став турбувати Наталю Михайлівну Заваріну запізнілою увагою, і вирішив зателефонувати до неї  5 грудня, так як  5 грудня виповнюється третя річниця з дня смерті її мами, Валентини Семенівної Пашиніної. Але на жаль, і 5 грудня я не зателефонував до Наталії Михайлівної, так як в ніч з 3 на 4 грудня 2018 року отримав повідомлення в фейсбуці від онучки поета Миколи Кондратенко, про те, що: «Сьогодні ввечері сталося не поправне. Дідуся з нами більше немає»
Після такого несподіваного і трагічного повідомлення, я звичайно в першу мить зовсім розгубився і не знав, що робити.  Дуже яскраво виникла остання мить розмови (по скайпу) з Миколою Дмитровичем. Виникла і остання мить прочитаного власного вірша українською мовою  як для самого кращого слухача і критика, для поета Миколи Кондратенко. І у відповідь на це  одержав абсолютно точні наголоси,  і короткий аналіз  в усній формі.
Намагаючись зібратися з думками, і не бути розгубленим, я вирішив зателефонувати (у фейсбуці ) до Любові Яківної Сало (Коваленко), до  моїї землячки  у Вищий Булатець. По гучному звя’зку, все таки говорити не наважився, а в повідомленні написав, що в дану мить трапилося, і просив поради, як мені краще зробити, щоб приїхати в Одесу, на похорони М.Кондратенко, так як з недавніх пір в Україні оголосили воєнний стан? Любов Яківна на моє запитання відповіла по своєму розумінню: «Так як в нашій Полтавській області на даний час воєнного стану ще не має, то я б радила тобі приїхати спочатку на Полтавщину, в Гребінку, а потім вже далі потягом в Одесу. Та саме головне ти не дуже метушися. Такій людині, як Н. Кондратенко має бути громадянська панахида. І похорон, напевно, буде у тому місці, де похована його дружина»
Після такої розмови, я трохи заспокоївся, і вирішив опублікувати в інтернеті на сайті «Вірші Ру», коротку біографію Н. Кондратенко під редакцією професора М. І.Шалати, а також і вірш Н. Кондратенко «Тебе нема». Вірш я опублікував українською та російською мовою у моєму перекладі. Цей же матеріал я опублікував у Фейсбуці, в Твітері і в одноклассниках. На ранок, порадившись з дочкою і зі своїм земляком, що проживав у Чехові,  В.І. Лисенко, з приводу поїздки, в Одесу я вирішив, добиратися не потягом, а  летіти літаком з Шереметьєво до Сімферополя, а далі автобусом до Одеси.
Отож прибувши в Шереметьєво, і  взвши  квиток на рейс о 16 годині 25 хвилин, я несподівано почув по радіо повідомлення про те, що мій рейс скасували у зв'язку погодними умовами в Сімферополі і перенесли на 16 годин 45 хвилин, але потім ще раз перенесли, попередивши що, виліт можуть затримати до ранку, а пасажирів розмістять в готелі. Та у готелі я ночувати не збирався, і вже вирішив повернути квиток назад, як раптом, почув другу інформацію: «Ми летимо. Рейс не скасовується».  Таким чином, я таки полетів літаком з Москви і через дві години з половиною був уже в аеропорту Сімферополь. Далі  від аеропорту, до самого міста Сімферополь, добирався рейсовим автобусом, прямо на центральний автовокзал. Нажаль  не встигаючи на найближчий рейс о 22 годині, з Сімферополя до Одеси, я взяв квиток на наступний рейс о 23 годині 02 хвилини і став чекати свого автобуса. Так як в запасі у мене було вільного часу ціла година, я вирішив вийти з приміщення автовокзалу і пройтись біля нього де можна було б щось купити для скромної вечері. Знайшовши такий напівпідвальний магазинчик я взяв собі якийсь пиріжок, стакан чаю, і тим повечеряв.
За п'ятнадцять хвилин до відправлення рейсу  я разом з іншими пасажирами вийшов на платформу, де стояв мій автобус Сімферополь  — Одеса.
Пред'явивши квиток, увійшов в салон і зайняв своє місце під номером сімнадцять біля самих дверей. Не знаю чому, але скоріше за все від фізичної втоми, і суєти, я вже в самому початку шляху, відразу заснув. Прокинувся, приблизно через годину, і став турбуватися, коли ж, таки нарешті, я приїду на місце. І ось, довгоочікувана кінцева зупинка. Виходжу з автобуса в тьмяно освітлене місце. Через кілька хвилин всіх пасажирів, попереджають, що далі  йти пішки до самої митниці. Прилаштовуюсь до людей,  і йду поруч з чоловіком років п'ятдесяти. Дізнавшись, що я з Москви запитає: чи є у мене український паспорт. Я йому відповідаю, що не маю такого окрім закордонного  і російського. А він мені у відповідь: "Ну, тоді без українського паспорта на українському кордоні Вас не пропустять»
От саме з цієї  миті я і почав хвилюватися, про помилкове своє рішення летіти літаком з Москви до Сімферополя, а далі автобусом до Одеси. Опинившись поруч з чоловіком, з яким я вийшов з автобуса, я опинився серед перших посажирів на перевірку документів в приміщенні митниці Російської Федерації. Пред'явивши свій російський паспорт разом із закордонним, молодому чоловікові років тридцяти в прикордонній зеленій формі, та із суворим виразом обличчя, він сидячи за столом сказав:
— А що це ви мені тут даєте? У вас є український паспорт, чи не має?
Я відповідаю:
— Ні, не має. Звідки у мене, у москвича може бути український паспорт?
Проте, строгий прикордонник, чогось довго почав розглядати  обидва мої паспорти, навіть через велику лупу і потім вимовив:
— Ми зараз вас пропустимо на своєму кордоні, але на українському,  вас все одно не пропустять. А ви що про це зовсім нічого не знали, і вперше чуєте?
— Звичайно, не знав. Звідки я міг про це знати?
— А ви що, газет не читаєте, телевізор не дивитесь?
— Читаю газети і дивлюся телевізор, але з останньої інформації я зрозумів, що в моєму віці (мені скоро буде 69 років) я можу перетнути український кордон по закордонному паспорті. Що я і зробив минулого року в липні місяці, виїжджаючи на Полтавщину.
— А чому ж цього разу ви не поїхали таким маршрутом?
— А навіщо мені їхати на Поллтавщину, на цей раз мені потрібно в Одесу і тим більше, терміново,  я ж на похорон їду, а не відпочивати.
—А як ви сюди добиралися?
— Летів літаком з Шереметьєво до Сімферополя. А далі автобусом ...
— І ви не знали, що саме в цьому місці, перетинати кордон з російським паспортом ніяк не можна, що тут потрібний тільки український паспорт?
— Так. Звичайно, не знав. Звідки я міг знати ці подробиці. Хіба я щодня перетинаю кордон? До того ж у мене два паспорти на руках. Хіба цього мало?
— Вам потрібно було їхати через Харків, через ту межу, яку Ви перетинали в минулому році. Зараз ми вас пропустимо, ще раз кажу, через свою митницю,  ви у нас пройдете, але через шістсот метрів, на українському блок посту, все одно вас завернуть і не пропустять. Ви згодні далі йти пішки ще шістсот метрів?
— А що мені залишається робити. До цього часу я не боявся подолати тисячу кілометрів, думаю, що і шістсот метрів вже якось подолаю.
Митник віддав мені мої паспорти, і я, вийшов на вулицю. Далі пішов у напрямку між високими залізними сітками, обгородженими праворуч і ліворуч по дерев'яному настилу. На вулиці моросило. Стояв густий туман, про який мене попередили ще в Москві, запитуючи погодні умови в Сімферополі. Не знаю, скільки часу було саме у ту мить, але, напевно, була половина третьої ночі і, тим не менш, я занурився в думки, що не давали мені спокою. Звичайно в першу чергу, я думав чи пропустять мене на українській митниці чи не пропустять? А якщо скажуть що без українського паспорта пройти неможливо? А якщо зі мною навіть і розмовляти не стануть? І як я повинен буду благати, і доводити, свої права? З іншого боку, думав що, напевно, я винен в тому, що вбив собі в голову вільний прохід через кордон особам пенсійного віку.
Про що я думав, крокуючи шістсот метрів серед цих туманів? Я думав, що на превеликий жаль, мабуть попрощатися з Кондратенко мені не доведеться.
І ось, несподівано дійсно як з туману, виросли два силуети в війсковій формі з автоматами. Прид’явивши на їх вимогу, паспорт, який у мене був, а не той що потрібно, я з першої хвилини зрозумів, що мені тут не тільки не світить пройти на двох ногах, але і не проповзти по-пластунськи.
Всі мої подальші розмови найчистішою українською мовою, для українських митників  ніяк в дану хвилину не могли мені допомогти, навіть якби на моєму місці, опинився сам Тарас Григорович Шевченко. З двох хлопців одного, звали Сашко, і він сказав комусь третьому, що на увазі виключення для роз'яснення правил перетину українського кордону мені покликали старшого митного офіцера, що б той від свого імені підтвердив вже сказане. І хоча офіцер дійсно з'явився і роз'яснив мені стан справ, на блок посту, від цього мені ніяк не стало легше, і я навіть більше став поважати простих солдатів, що розмовляли зі мною до цього, ніж старшого офіцера. Коли він (старший офіцер) пішов, я ще деякий час розмовляв з прикордонником Сашком, який росказав мені, що він сам з цього краю, тут народився, виріс, і колись вільно гуляв по цьому степу, де зараз на його подив все обнесено колючим дротом. Не знаю, навіщо і чому, але йому я подарував і підписав свою книгу «Не уходи, побудь мгновенье», яку він обіцяв прочитати.
Прощаючись з митниками, я навіть обнявся з ними по-родинному. Не тримаючи на них зла, і образи. І пішов у зворотний бік, до того місця, звідки прийшов. А яка у мене повинна бути образа на цих молодих людей? По-моєму вони виконували свою професійну роботу, заробляючи собі на шматок хліба, так само, як і ми всі інші люди, думаючи про себе і свою сім'ю.
Пройшовши останні шістсот метрів від однієї митниці до другої, я ще зайшов, в кафе і випив там склянку чаю, поговорив не довго з продавцем. Потім зайшов у свій автобус яким їхав сюди, та й поїхав в зворотному напрямку, до Сімферополя.
Розмірковуючи про невдалу поїздку на день прощання  з Миколою Дмитровичем Кондратенко, я хотів би закінчити свою оповідь словами Івана Буніна зі «спогадів» про Льва Толстого. "Не пам'ятаю, в якому саме році бачив я його в цей зимовий вечір в Москві на Арбаті. Про що ми говорили, теж не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що під час цієї короткої розмови він запитав мене, чи пишу я що-небудь? Я відповів:
— Ні, Лев Миколайович, майже не пишу. І все, що раніше писав, здається тепер таким, що краще і не згадувати.
Він пожвавився:
— Ах, так, так, прекрасно знаю це!
— Та й нема чого писати, —  додав я.
Він подивився на мене якось нерішуче, потім точно згадав щось:
—  Як же так нічого? —  запитав він.
— Якщо нічого, напишіть тоді, що вам нема чого писати і чому нічого. Подумайте, чому саме нічого, і напишіть. Так, так, спробуйте зробити так, сказав він твердо.
Так бачив я його останній раз. Часто потім говорив собі: неодмінно треба хоч одного разу побачити ще, адже того гляди це стане неможливо, — і все не наважувався шукати нової зустрічі. Все думав: навіщо я йому? Коли рознеслася звістка, що його вже немає на світі, я був у Петербурзі. Негайно подумав: їхати, побачити його ще раз, хоч в труні! —  але втримало якесь незрозуміле почуття: ні, цього не треба»